Спогади жителів наших сіл про голодомор 1932-1933 рр. на Україні.

Спогади жителів наших сіл про голодомор 1932-1933 рр. на Україні.

2019-11-20T09:09:19+00:0020.11.2019|Історія|

Українська історія має чимало трагічних сторінок, однією з найжахливіших із них є голодомор 1932-1933 років.

Творцями голодомору були партійні керівники, які насамперед дбали про зміцнення економіки комуністичної імперії, яка , незважаючи ні на що, намагалася довести світові промислову міць соціалістичної тоталітарної держави.

На думку вченого Рудченка Т.М ( м. Київ), голод 1932-19343 років був спричинений репресивною політикою радянської держави як засіб нищення українського села.[1]

Найбільшими страдниками у даній ситуації були діти. Ці події вкарбувалися у їх пам¢ять на усе життя.

Сьогодні ми вивчаємо історію повсякденного життя за усними оповідями очевидців подій, які є основними у джерельній базі краєзнавчого пошуку.

Джон Тош у книзі “ Прагнення до істини: як оволодіти майстерністю історика” писав: “ Усна історія- унікальний інструмент для проникнення в процес. Вона відображає живий зв¢язок між минулим і теперішнім, між індивідуальними спогадами і народною традицією, між “ історією” і “ міфом”.Одним словом , усна історія- це сировина для соціальної пам¢яті.”[2]

З метою підтвердження достовірності фактів, які містять у собі усні джерела інформації, при підготовці роботи використані документальні дані.

1. Напередодні.

Рік 1932 був , за даними хлібозаготівель, середньо-урожайним.

Отож, і повсякденне життя українських селян було, як на той час, звичайним, і, здавалося б, нічого не передвіщало біди.

Ось як описує своє дитинство Малищук Феофанія Аврамівна, 1924 року народження, уроженка київського села, нині жителька села Жидичин:

“ Звичайне українське село, що потопає у вишневих садах, соняшниках,грушах, сливах, яблуках і пахучих коноплях.

Таких на Україні багато, дуже багато, але найкраще для мене село на Київщині, моє рідне село, де я народилася і виросла, звідкіля я пішла у люди.

А ось і подвір¢я мого батька, обсаджене ясенами, кленами. Низенький пліт із ліщини, дощані ворота. Широкий просторий двір, ліворуч стара велика хата, праворуч – хлів, колодязь.

Заходиш у сінешні двері, це сіни, далі – у комору, праворуч – двері у хату. Це велика кімната, обставлена лавами, посередині під стіною стіл, покритий  вишитою скатертиною.”

Завдяки цим дитячим спогадам, як бачимо, ми можемо уявити буденність у селі на Київщині. Авторка спогадів показує колорит даної місцевості, дає характеристику житловому приміщенню 30-х років, характерні для даного регіону України, описуючи її з любов¢ю до рідної землі.

Власною рукою пишучи цю історію сім¢ї, вона вказує і на те, що, попри більшовицьку атеїстичну пропаганду, у селах ще берегли вірність християнським традиціям ( можливо, це було однією із причин невдоволення партійного керівництва, яке хотіло викорінити це явище ).

“ На стіні у кутку ,- оповідає Феофанія Мали щук ,- безліч ікон. Це іконостас, де кожного ранку нас малих, умитих,  причесаних, ставив наш тато на коліна і голосно ми з братом говорили “ Отче наш.”

Звичайно, діти жили своїм власним життям, відмінним від дорослих:

“ біля дверей висів мисник, там було багато мисок, розмальованих півниками, квітами і птахами.

Та повернемось у сіни. Тут стоїть ослін з відрами холодної води, віник і лопатка для сміття.

Далі двері ведуть у комору.

А там, ой, нене! Чого там тільки немає для мене, малої: лантухи з борошном, ящики з крупою, гречкою, просом.

В кутку велика “ бодня”- це бочка з салом, м¢ясом. Під стіною- великі бутлі з наливкою, вишнівкою, сулії з олією, глечики і горшки з сиром, маслом.

Та найбільш мене, малу, цікавила скриня, що стояла у кутку.

Це лакоминки – казала моя мама. Але підняти тяжку кришку мені було не під силу і навіть моєму братові, який був старший на три роки і я вважала його великим.

У неділю мій батько чи мати відчиняли цю скриню і частували нас смачним гарбузовим чи соняшниковим насінням, горіхами, солодкими гнічаними сливами ( це трохи присушені сливи , облиті медом і надушені тяжким гнітом).

Для мене, малої, це було велике свято і велике багатство .

Але тато казав, що ми не багаті – ми середняки. А що таке середняки, для мене було невідомо і я не могла це збагнути”.

Цю розповідь доповнює Григорій Олександрович Гуртовий, який теж є уроженцем Східної України, а нині – визначним волинянином:

Ходив я тоді в перший клас Корніївської початкової школи Восени 1932 року нас, малюків, радо зустрічав молодий учитель – чорнявий, чубатий, завжди трохи засмучений Грицько Харитонович Щербина. Десь 28 чи 30 нас було в класі. І Дуняша Хвисюн – сусідка. І хлопчики з інших вулиць. За дитячими забавами не так уже ми й переймалися батьківськими тривогами.”[3]

Жителька села Морозовині Іваничівського району Устина Прокопівна Поліщук із села Великий Остріжок Хмельницької області згадує , що “ Великостріжацькі селяни хазяйнували, як могли й уміли. У селі був панський млин, жорна, 35 гектарів ставу, у якому водилося чимало риби. Гобеляки мали три морги поля

( морг- 0,6 га ), коні, вівці, худобу. Тим навіть їхню чималеньку сімейку було чим прогодувати. “[4]

Картинка, описана Феофанією Малищук, доповнює загальний стан господарювання селянина – середняка на Київщині:

“ Хлів: Дві корови, стара і молода, телиця, бичок, один кінь і свині.

Стару і молоду корову можна було брати за роги, погладити, телицю- теж, а от бичка – “ не треба зачіпати, бо то бугай”- казав тато, а що воно таке” бугай”, я не знала і не розуміла.

Біля хати- город, а далі- сад. Крислата груша, яблуні, сливи, великий абрикос і багато вишень, порічок, агрусу, малини.

Отак ми і жили.

Батько і мати їздили на поле, брат пас корови, а я, мала, була “ повноправна господиня дому”.

Виїжджаючи на поле, мені наказували: нікуди не відходити із дому, не згубити ключа, нікому не відкривати замка, кидати поросятам зілля у загорожу.

Я все виконувала ретельно. Ввечері, коли повертались дорослі додому із поля, тато брав мене на руки, садив на коліна, гладив по голівці і говорив:

  • Хороша моя господиня, мила моя доню, дай Бог тобі здоров¢я і щастя, ти – моя гордість і надія.
  • Та не збулося те, чого зичив мій тато.”

Діти у селі змалку привчалися до праці. Павло Солодько із села Курінь Бахмацького району Чернігівської області згадував:

“ У 1932 році я помагав батькам у виконанні окремих польових робіт, разом із старшим братом перевозив з поля копи ( копа- 60 снопів зернових ). Врожай того року був у наших краях середній, нібито нічого й не віщувало голоду в 1933 році. Принаймі, у нас було зібрано досить зерна, щоб дожити до нового врожаю. Та не сталось так, як гадалося.”[5]

Таким чином, українське село, а у ньому діти жили звичним життям, допомагали по мірі можливості батькам у веденні домашнього господарства, мали свої втіхи і розваги, навчалися у школах і спілкувалися із ровесниками. У плині життя молилися, ходили до церкви. Батьки виховували у них , за давніми родинними традиціями слухняність, повагу до старших, трудолюбивість.

Звичайному пересічному селянинові бачились перспективи розвитку одноосібного господарювання, а проте, чиновникам сталінського гатунку, служителям вождизму не подобались прагнення українців лишатись господарями у своїх власних обійстях. Будь-якими засобами домагалася тоталітарна держава утворити суцільні колективні господарства, які давали змогу викачати із селянина все можливе і неможливе для того, щоб прискорити індустріалізацію і забезпечити військову міць імперської влади.

Не було відомо дорослим, не кажучи вже про дітей те, що уже у 1932 році в обласні центри уже надходили розпорядження про підвищені, непомірні плани заготівель продуктів  на Україні :

Ухвалою ЦК ВКП (б ) Україна зобов¢язана протягом жовтня завезти 360 тон м¢яса Москві, 700 тонн Ленінграду і 1500 тонн Донбасу .[6]

В інструкціях, надісланих Харківському та Дніпропетровському обкомам КП ( б ) У йшлося про посилення контролю за ходом хлібозаготівель:

“Ознакомившись с сообщениями товарищей, выезжавших пятого ноября в колхозы Синельниковщины, считаю на основе тех имеющихся у меня данных установленный план хлебозаготовок бузусловно выполнимым, а ваши заявления о невыполнимости плана считаю опасным для партийной организации проявлением слабости политического руководства Синельниковского района, слабости, прикрашиваемой убаюкивающими парторганизацию рассуждениями о передовом районе.»[7]

Отже, трагедія 1932-1933 рр. була чітко спланованою акцією уряду Радянської держави, спрямованою на знищення української нації. Просте селянство мало стати мішенню для шовіністичних задумів Сталіна та його безпосереднього оточення.

2. Діти у вирі трагедії.

Якщо напередодні селяни ще могли вважати себе середняками- одноосібниками, то уже у  1932 році поширилась так звана суцільна колективізація. Тиск централізованого московського керівництва на місцеві радянські органи влади призвів до застосування насильницьких методів , які забезпечували масовий вступ до колгоспів, а найбагатших селян стали називати куркулями та здійснювати щодо них репресивні заходи.

Описуючи свої дитячі враження від суспільних процесів, Малищук Феофанія пише:

« На селі всі заговорили про колективізацію і СОЗ. А що воно таке, ніхто не знав і не здогадувався.

Появилися якісь чужі люди у шкіряних піджаках із наганами на поясах. Шастали по селі, заходили у кожну оселю і про щось ( для мене незбагненне) голосно розмовляли із татом і сусідами. Одного разу зайшли ідо нас у хату. Посадили батька за стіл і почали з ним розмовляти. Ми, малі, повтікали на піч, а мама дуже плакала. Так було не один день і вечір. Непрохані гості стали  навідуватися уночі. Били прикладом і кричали: « Відкривай, а то стріляти буду!»

Однієї ночі, увійшовши в хату ( їх було 6 чоловік), наказали:

  • Позавішуй вікна, запали лампу , позаганяй щенят на піч і ні звуку!.

Мого батька посадили за стіл на лаву, пообсідали його з усіх боків, положили нагана на стіл і наказав один, виймаючи із папки бумагу: «Підписуй!».

Батько відмовився. Били його під боки, копали ногами. Дядько у шкіряному пальті почав стріляти у стелю, розстріляв усі ікони, підніс нагана татові під зуби і наказав:

  • Підписуй заяву, інакше розстріляю!

Ми, перелякані, на печі, стали несамовито кричати. Мама плакала, ставши на коліна. Дядько у шкіряному пальті грубо штовхнув маму ногою, підійшов до нас і крикнув: «Замовкніть, щенята!».

Зв’язали батькові руки і повели в якусь «холодну», щоб батько «протверезився».

Через два дні повернувся батько додому, побитий, змарнілий і сумно сказав: «Підписав.»

Одночасно із цим в обласні та районні центри надходили телеграми про підвищені плани хлібозаготівель, які неможливо було виконати і міри до так званих «саботажників» і «шкідників».

« Зважаючи на надзвичайно ганебний провал хлібозаготівлі в окремих районах України, РНК і ЦК ставлять перед Облвиконкомами та Обкомами, райвиконкомами і райкомами завдання зламати саботаж хлібозаготівлі, організований куркулями та контрреволюційними елементами, зламати опір частини сільських комуністів, що стали фактичними провідниками саботажу, і ліквідувати несумісну із званням члена партії пасивність і примиренність до саботажників, забезпечити швидке зростання темпів, повне і безумовне виконання плану хлібозаготівель.»[8]

Носаль Олександра Микитівна, 1923 року народження, яка тривалий час працювала у нашій школі, а у 1932-1933 роках була жителькою с. Великі Солонці Ново-Саджальського району на Полтавщині, повідомляла:

«Запасів колгоспу не вистачало, тож вимагали зібрати лишки з кожного господарства. Однак таких лишків не було. А люди, коли дізналися про наказ, почали ховати зерно. Закопували  бочки металеві, туди засипали пшеницю, а поверх ставили копці сіна чи соломи, замуровували у припічки, насипали у глечики і горщики.

Для примусового збору утворили бригади « по викачці хліба» Членами їх були місцеві жителі Харитон і Захарій Савченки, Іван та Гнат Кущі, приїжджали також чужі люди.

Селяни не погоджувалися здавати зерно. Закопане зерно шукали за допомогою металевих шпичок, розвалювали печі. Господаря, що ховав хліб, оголошували « ворогом народу» і забирали з собою.»

Попри все дітки лишалися добрими у таку біду ділилися з іншими:

« У хатині не було й шматка хліба, лише чверть мішка кукурудзяного зерна, яке на диво не забрали. Цим зерном ми, діти, ділилися з дітками з притулку по сусідству з нашою хатою, коли мама була в колгоспі, а тітка – сестра мами, яка жила у нас з двома дітьми, бо її чоловік, як і наш тато, був у Росії на заробітках, займалася пошуками якихось решток на городі, в саду та в лісі. Ми були зачинені в хаті, але я вилазила через вікно і сипала зерно в простягнені з вікон притулку рученята. Діти жували те сухе зерно і плакали.».[9]

У березні 1931 року Норкомос довідався, що в 180 районах України, які не виконували плани хлібозаготівель, дитячі сиротинські заклади було знято з державного постачання.[10]

Часто діти ставали очевидцями смерті своїх ровесників:

« Було нас тоді три подружки – Оля Тюпа , Марійка Руденко і я. Поки ноги нас носили, то ми ще ходили до школи. Першою втратила силу і можливість пересування Марійка . Голодна смерть забрала у неї всю рідню. Марійка залишилася сама. Оскільки в хаті було дуже холодно, то вона, будучи безсила й опухла, якось дісталася до школи і лягла  в класній кімнаті. Ми з Олею зайшли в цей клас і побачили її мертву. У моїй пам’яті донині залишилася поза, в якій вона лежала, запам’яталася її синя спідничка і біла з квіточками кофтинка, яскравозелений у вигляді півкола гребінець, що лежав біля неї і босі ноги. Пам’ятаю, що ми з Олею взяли гребінець і встромили їй у коси…»[11]

« Пам’ятаю, як забрали з комина печі останні півглечика пшениці, яку мама ховала для нас і маленької Віри. Забрав комнезам і висипав у свій мішок. Мама кинулася до нього з плачем: « То ж для дитини берегла…». Відштовхнув. Вилаявся.

Отоді й затихла висохла сестричка. Треба було поховати її. Мама й використала для цього свиняче корито. На краще не було сили. Тачкою ледь дотягла до цвинтаря.

Тоді ж померла і сусідська дівчинка Дуняша. Вона була останньою живою у хаті. Спочатку батьки померли. Потім дідусь. А Дуняша вийшла на город шукати картоплини – гнилички, та там і впала серед трави. Ховати її було нікому…».[12]

Щоб примусити селян здавати хліб, партійне та радянське керівництво стало на шлях масового використання репресій. Так, вже 7 серпня 1932 року ЦВК та РНК СРСР приймають постанову « Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації». Згідно цієї постанови, тільки за два місяці ( з часу її прийняття по 1 жовтня 1932 року ) в області нарсудом за крадіжки хліба було засуджено 2683 чоловіка і обласним судом – 234, з них 78 чоловік- до розстрілу.[13]

Наведені дані ілюструє своєю розповіддю вищезгадана Носаль О. М.:

Мамин брат пас у нашому селі колгоспну худобу. За це давали йому тарілку супу. Без картоплі, без хліба, але це вже якось рятувало.

Одного разу він повертався додому і нарвав колосків. Його спіймали охоронці – «тварюки» і жорстоко побили. Випустили через два дні. Поблизу проходив Кущ Іван Він вдарив хлопця вилами. Мамин брат упав у калюжу і лежав там кілька днів, уже неживий, доки не знайшлися добрі люди і не поховали.»

Лисюк Людмила Яківна, 1926 року народження, яка нині проживає у селі Озерце, а в ті часи була мешканкою с. Северинівка Таращанського району на Київщині , свідчить:

« Як став голод , то ми вже опухли, не було зовсім нічого їсти. Тільки пізньої осені на полі шукала наша мама  мерзлу картоплю і пекла млинці, такі смердючі, що не можна було їсти. Ніякого спасіння не було, як тільки їхати у світ, щоб спастись від голоду».

Важко уявити, який психологічний стрес пережили тоді діти. Це не могло не позначитися і на їх подальшій долі.

За словами мешканки села Озерце, уродженки Київщини, 1928 року народження, Солтисюк Ніни Василівни, « Було страшно виходити на вулицю. Нам заборонялося виходити, бо боялися, що можуть з¢їсти. Лише кілька діток, опухлих від голоду, сиділо  на сирій холодній траві. Вони, наче тварини, скубали траву».

Слободянюк В’ячеслав Юхимович, 1923  року народження, який тоді проживав у с.Лисогірка Хмільницького району Вінницької області, а згодом доля привела його у  с.Жидичин, де і помер у 2005 році, свідчив, що за ним гналися, бо хотіли його вбити і з¢їсти, але йому вдалося утікти.

За даними із Якушинецької сільської ради Вінницького району про смертність і факти канібалізму на ґрунті голоду , за лютий – серпень 1933 року вказувалося, що семирічний Захаревич Григорій був зарізаний людоїдом.[14]

Люди страждали від нестерпного голоду, але все – таки намагалися зберегти і господарство, і людей від знищення.

Величко ( Шпак ) Віра Михайлівна, 1928 року народження, тоді жила у селі Горіле Глухівського району Сумської області. Згодом багато років віддала педагогічній праці у селі Городище Ківерцівського району, померла у 2003 році. При житті розповідала своїм дітям, що, коли був голод, сім¢ї вдалося закопати картоплю, ховаючи її від хапуг. У найжахливіший період родина постала перед дилемою: якщо картоплю з¢їсти, то нічого не лишити на посадку, якщо ж залишити, то можна померти із голоду. Врятувала ситуацію бабуся. Вона запропонувала обрізати вічка з паростками на посадку, а серединку використати, щоб прогодувати сім¢ю.

« Немає нічого гіршого за голод, – говорить Недосєка Іван Сергійович, 1925 р.н., який пережив ці страшні часи у Харківській області, а нині мешкає у селі Клепачів Ківерцівського району, – Встаєш – їсти хочеться і лягаєш спати з думкою про їжу».

Роберт Конквест у книзі «Жнива скорботи», аналізуючи ситуацію на Україні, пише: «завданням уряду було, не гребуючи ніякими засобами, зламати дух найнепокірніших верств, невдоволених колективізацією. А щодо самої партії, то чергова компанія слугувала  прекрасною нагодою для виявлення та усунення елементів недостатньо дисциплінованих, схильних до « буржуазно-гуманістичних почуттів».[15]

Підводячи підсумок сказаному, цей іноземний дослідник зауважує: «…суд історії не може оголосити іншого вироку для радянського режиму, крім карної відповідальності. Більше того, багатолітню мовчанку Радянського Союзу з цього приводу належить оцінювати як співучасть без виправдання».[16]

Волиняни не були безпосередніми учасниками подій, але вони приймали у себе біженців із Східної України, подавали хліб тим, хто просив у них рятунку, переживали разом із потерпілими і у ці важкі моменти виявляли милосердя і доброту.

Отже, геноцид української нації не повинен стертися із пам’яті як застереження майбутнім поколінням, які в нових історичних обставинах мають надалі берегти від зазіхань іноземних держав і від намагань применшити або знищити справжні цінності українства і не допустити повторення подібних суспільних явищ. В епоху становлення і розбудови української демократичної держави і громадянського суспільства у ній це особливо значимо і актуально.

 

Список літератури:

  1. Гуртовий В.О. Правда про голодомор. «Волинь» 2 березня 1993 с.3.
  2. «Доба» №4 2007 р
  3. Запаско Марія. Діти 1933 року. «Дзвін» №12 1990р с.71.
  4. Звернення до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України щодо вшанування пам’яті жертв голодомору 1932-1933 рр.
  5. Комаров Ю., Мисан В. Історія епохи очима людини. К. Ґенеза. 1994р.
  6. Конквест Роберт. Жнива скорботи. К. Либідь. 1993р.
  7. Кульчинський С., Шаталіна Є. У ті голодні роки. «Радянська освіта» 1986 р. 2 грудня.
  8. Лісова Алла. Щоб вижити люди їли людей. «Волинь нова» 24 листопада 2007 р.
  9. Романець Н.Р. Використання репресій під час здійснення хлібозаготівель 1932-1933 рр. (За матеріалами Дніпропетровської області) Шоста Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства. м. Луцьк вересень – жовтень 1993 року.
  10. Рудченко Т.Н. Голод 1932 – 1933 рр., як засіб нищення українського селянства Шоста Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства. м. Луцьк вересень – жовтень 1993 року.
  11. «Свобода» №51, 20 грудня 2002 р.
  12. Удод О. Історія повсякденності як методологічна проблема. «Доба» №3 2002 р.
  13. «Український історичний журнал» №1, 1990 р.

 

Усні джерела – спогади очевидців

  1. Величко (Шпак) Віра Михайлівна , 1928 р.н., жила у с.Горіле, Глухівського району, Сумської області. Пізніше мешкала у с. Городище Ківерцівського району, померла у 2003 році.
  2. Гуртовий Григорій Олександрович, 1925 р.н. уродженець Східної України, а нині проживає у с.Торчин Луцького району.
  3. Мали щук Феофанія Аврамівна, 1924 р.н. уродженка київського села, нині жителька с.Жидичин.
  4. Недосєков Іван Сергійович, 1925 р.н. проживав у Харківській області, нині мешкає у с. Клепачів Ківерцівського району.
  5. Слободянюк В’ячеслав Юхимович, 1923 р.н., уродженець с.Лісогірка Хмільницького району Вінницької області, проживав у с. Жидичин, помер у 2005 р.
  6. Солтисюк Ніна Василівна, 1928 р.н. уродженка Київщини, проживала у с.Озерце, померла у 2004 р.

 

 

[1]Рудченко Т.М. (м.Київ) Голод 1932-1933 років як засіб нищення українського селянства.Шоста Всеукраїнська  наукова конференція з історичного краєзнавства. М. Луцьк, вересень- жовтень 1993 року – с 298.

 

[2]Часопис “ Доба”- 2002- № 3- Олександр Удод. Історія повсякденності як методологічна проблема.- С 13.

[3]Волинь- 2 березня 1993 р. Гуртовий Г. О. Правда про голодомор.- С 3.

[4]Лісова Алла “ Щоб вижити, люди їли… людей”- Волинь нова, 24 листопада 2007 року.- С 4.

[5]Доба- 2007- № 4- С 25.

[6]ЦДАГОУ: Ф 1 ОП 20.- Спр 54 19.- Арк 14.- Доба – 2007- № 4- С 19.

[7]6. Х1-32- Молотов.

ЦДАГОУ: Ф 1.- Оп 20.- Спр. 5381.- Арк 37- 38- Доба – 2007- №4- С 20.

[8]Постанова Раднаркому УРСР І ЦК КП( б ) У про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботували хлібозаготівлю. Комаров Ю. Мисан В. Історія  епохи очима людини.- К: Генеза, 2004- С 61.

і

[9]Із спогадів Галини Бондаренко,жительки села Богданівка Знам¢янського району Кіроворгадської області.

Спогад був записаний в м. Філадельфія ( США ).Газета” Свобода” № 51, 20 грудня 2002 року.

[10]Кульчинський С. Шаталіна Є. У ті голодні роки…

Радянська освіта- 1986- 2 грудня- С 4

[11]Запаско Марія. Діти 1933 року. _ Дзвін- 1990- № 12.- С 71.

[12]Гуртовий Г. О. Правда про голодомор. _ Волинь- 1993- 2 березня- с 3.

[13]Романець Н. Р. Використання репресій під час здійснення хлібозаготівель 1932- 1933 рр. ( за матеріалами Дніпропетровської області ) – Шоста Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства- м. Луцьк-вересень- жовтень 1993 року.- С 302.

[14]Док № 47. З відомостей Гавришівської,Сосонської та якушинської сільських рад Вінницького району про сметрність і факти канібалізму на грунті голоду.

Український історичний журнал _ 1990- № 1- С 109.

[15]Роберт Конквест. Жнива скорботи. Київ:Либідь, 1993- С 360.

[16]Там само.