Монастирська школа у Жидичині. Перший вірш українською мовою.

Монастирська школа у Жидичині. Перший вірш українською мовою.

2019-06-18T09:50:43+00:0018.06.2019|Історія|

Своєрідною ілюстрацією до виділення типових явищ середньовічної епохи є життя, родинні стосунки та поетична спроба Яна Жоравницького, який навчався у Жидичинській монастирській школі. Вибір випав саме на цю духовну обитель, бо раніше там здобували знання старші брати — Олександр (зять Іони Борзобагатого-Красенського) та Михайло. Архімандрит Жидичинського монастиря Макарій був добре знайомий з Марком Жоравницьким,— їх батьком.

Жидичинська освіта в Івана почалася десь у 1540—1545 рр., коли йому було не більше 15-16 років. Якщо врахувати, що перед цим у Жидичині навчалися старші брати Яна, то можна вважати, що ця школа  уже функціонувала на початку 16 сторіччя.

Школи у Жидичині і Зимному були у той час дуже популярними, бо, напевне, давали непогану освіту.

Ян Жоравницький уже в юні роки виявився хлопцем непокірним і далеко не полохливим. За якусь витівку архімандрит Жидичинський наказав дати Іванові “березової каші”. Цього гарячий, норовистий учень не міг стерпіти. Як образно розповідає Орест Левицький , “…забісований хлопець цілий день ховався у монастирському лісі, а вночі підпалив келію отця архимандрита, і вже, мабуть, завдяки Святому Миколаю трапилося так, що весь монастир не пішов димом”.

На цьому і закінчилось навчання Івана у Жидичині, а згодом він продовжив науку у Краківському університеті, хоча і там не довчився.

Перебуваючи у Вільні, Ян познайомився з Оленою Копоть. Незабаром у Луцьку вони одружились.

У 1575 роціна храмове свято Іоана Богослова. Іван та Олена були запрошені на бенкет до луцького ключника  Олександра Жоравницького. Його дружина Ганна (дочкажидичинського архімандрита Іони Борзобагатого-Красенського) була пишно вбрана та  демонструвала свою зверхність, особливо хизуючись перед молодими чоловіками.

На святкових  застіллях  Ганна  була вбраною у дорогі прикраси, які, як їй видавалося, допомагали їй викликати захоплені погляди осіб протилежної статі.

Олена – дружина її чоловікового брата Яна була молодша за Ганну.Вродлива і свіжа, на цій гостині вона привертала погляди чоловіків  без особливих зусиль. Це роздратувало Ганну і вона дорікнула Олені хрестиком, подарованим у день весілля, натякаючи на бідність. Іван з дружиною сприйняли це як приниження і покинули гостину.

Після сварки у багатьох людних місцях Луцька, та і на вхідній брамі Жидичинського монастиря з’явились листівки із поетичним текстом:

Хто йдеш мимо, стань годину,

Прочитай сюю новину.

Чи є в Луцьку білоглова,

Як та пані ключникова?

Хоч вік подойшлий має,

А розпусти не встидає;

Убираєсь вся в форботи,

Леч не дбає про чесноти.

Нащо модли їй, офіри,

Аби були кавалєри!

Лиш молжонокз’їдеть з двора,

В нєт тут молодиків чвора;

З ними учти і бесіди,

.

Не вертайся, мужу, теди!

 Ой ти, мужу необачний,

Зроби жоні бенкет смачний,

Змаж ю лаєм з дхоло хорта,

Агейзженеш з шкури чорта;

Смаруй києм над статечность

Нехзабуде про вшетечность?

Нинішні дослідники історії літератури  дискутують, хто ж написав цей вірш – Ян чи Олена? Історії відомий акростих, який належить перу Олени Копоть. Можливо,  що вони постаралися і  обох. Звичайно ж, Ганна і Олександр відразу здогадались, чиїх рук це справа, але не могли довести причетність Яна і Олени до написання вірша.

На Ганну поетичне послання подіяло, як удар блискавки. Після його появи вона не могла показатись на вулицях міста. Їй здавалося, що діти вслід за нею будуть промовляти слова із вірша. Він легко запам’ятовувався, бо ж написаний був  розмовною мовою.

Трохи згодом подружжя луцького ключника дійшло до думки, що Ян і Олена не в силі були самі розклеїти стільки листівок, а це означає, що вони залучили до цього слуг. У Луцьку вони відслідкували, упіймали челядників та змусили їх зізнатись. Уже оговтавшись, після довгих пошуків та консультацій, віднайшли спосіб, за допомогою якого вдалось притягнути Яна та Олену до юридичної відповідальності. Вони подали позов за пашквіль-наклеп.

Завдяки Луцьким гродським книгам та матеріалам судових процесів і дійшов до нас перший вірш та тій мові, якою говорили лучани у XVI ст. Появі вірша-пашквілю сприяли обставини цього часу.  На жаль, відхід від стереотипів для багатьох – нелегка  справа, ще важче ми відмовляємося від усталених тверджень. Як бачимо, перший вірш на українській мові був написаний на Волині задовго до загальновизнаної « Енеїди» Котляревського.

Пізніше Ян Жоравницький служив у Луцькій міській канцелярії. За напад на маєтки і вбивство королівського секретаря засуджений на смерть і страчений у 1589 році[1] у присутності свого духівника — Жидичинського отця Уласія.

У глибині побутових конфліктів кінця XVI століття лежали суспільні закономірності, своєрідність доби, що відображали суттєві риси як української, так і загальноєвропейської історії.

[1] Білецький О.І. Українські письменники. Т.І.— Київ, 1960.— С. 972.

Іраїда Майданець, краєзнавець