Писаря армії УНР знали у селі Небіжка

Писаря армії УНР знали у селі Небіжка

2019-04-04T08:33:21+00:0026.03.2019|Історія|

Іван Вікентійович Дзячківський народився у 1892 році у Торчині Луцького повіту Волинської губернії. Закінчив двокласну школу. Працював писарем Луцького окружного суду. Під час Першої світової війни був мобілізований на фронт. У 1919 році воював у складі Червоної Армії. Тоді ж потрапив у полон до поляків. Був інтернований у табір міста Александров Куявський в центральній Польщі. Після полону перейшов на бік Української Армії, під час Другого Зимового походу УНР був писарем інспекторського відділу штабу 2-ої бригади 4-ї Київської дивізії, Волинської групи під командуванням Юрка Тютюнника. Розстріляний 22 листопада 1921 року у місті Базар. Реабілітований 25 березня 1998 року.

У 1928 році Волинська духовна консисторія віддала наказ про встановлення метричних даних для внесення відповідних відомостей у реєстраційні книги.  Допитом свідків займався жидичинський священик Павло П’ятаченко.

Олександра  Антонівна Зубріцька, жителька села Небіжка: Івана Вікентійовича Дзячковського я знаю з дитинства. Дорослим служив він в Луцькому Окружному суді. Під час світової війни він був мобілізованим і перебував весь час війни у війську. Після революції з війська не повертався додому, а перебував в Українській Армії Петлюри. Про себе не давав нікому ніяких відомостей і тільки випадково у 1921 році під осінь явився в село на самий короткий час проїздом у своєї сестри і моєї тітки. Перебування його у своїх родичів у Луцьку було таке коротке, що не могли його й розпитати  про його життя. Сказав тільки, що він їде на Київ туди, де і другий брат його, що голови покладають і що тут не можна сидіти і спати, бо не такий час. Так розповідали мені ті,  з ким в той час бачився Дзячковський. Я була на той час в м. Золотоноші на Полтавщині. В глибоку осінь того ж року до мене зайшов мій добрий знайомий, що служив в управлінні військового начальника і, попередивши, що хоче сказати неприємну новину, дав мені плакат, на якому були зазначені імена, по-батькові і прізвища 48 осіб. Які були розстріляні на одній із прикордонних станцій, назви якої не памятаю. В числі розстріляних був зазначений і Іван Вікентійович Дзячковський, при чому було вказано і його документи, які при ньому було знайдено, вказано військовий ранг і за що, при яких обставинах був розстріляний. Коли я повернулася додому у 1922 році з біженства в с. Небіжка Луцького повіту, то знову одержала листа від його рідного брата, що саме у той час був у Житомирі, в якому його сповістили, що брат його Іван розстріляний.

З цього випливає, що мешканка села Небіжка Олександра Зубріцька доводилася родичкою Іванові Дзячковському. Другий свідок, жителька села Небіжки –Людмила Антонівна Кушнірук, 1900 року народження, свідчила, що Іван Дзячківський був чоловіком її рідної сестри, Судячи із сповідних відомостей Жидичинської Свято-Миколаївської церкви, сестру Людмили і, очевидно, дружину Івана, звали Зоя. Про смерть чоловіка Зоя із своєю сестрою дізналася, перебуваючи у біженстві. Додому  Кушніруки повернулися у 1922 році.

Що ж сталося тоді, під Базаром?

21 листопада 1921 року 359 полонених, у тому числі й поранених, котовці вивели за село, зачитали постанову “п’ятірки” про розстріл їх як “ворогів народу”.

Запропонували перейти на бік червоних, але вістовий Степан Щербак за всіх відповів, щоУкраїни вони не зрадять. Розповідають, що померли, співаючи гімн “Ще не вмерлаУкраїна”.

Що українські вояки чинитимуть саме так, Котовський не сумнівався, тому заздалегідь примусив селян викопати двідовжелезні ями…

Ось уривокіз тексту постанови, взятий з книжки Дмитра Герчанівського Вигнати окупанта”, виданої в Мюнхені 1963 року (Видання Крайової управи Братства кол. Вояків І-ї Української Дивізії УНА в Німеччині), стор. 121 – 122:

“Наезд случился как раз в тот момент, когда советскими республиками брошено все, не исключая частей Красной Армии, на хозяйственный фронт. В результате банде удалось, избегая боя, продвинуться в глубину территории УССР. Аж направленная против нее кавчасть настигла ее, и в районе М. Миньки уничтожила.

Зарублено в бою свыше 400 чел., захвачено 537 чел., в том числе и раненые. В момент боя некоторые из высшего командования, видя безвыходность положения, сами себя расстреливали и взрывали бомбами. Всего перед чрезвычайной комиссией (пятеркой) предстало 443 чел., остальные умерли от ран до прихода комиссии или находились в тяжелом состоянии и оставлены до излечения. Руководствуясь велением революционной совести, основываясь на всем выше изложенном и дабы предупредить новые подобные преступления, при участии оставшихся на территории соседних с нами государств бандитов всех оттенков и показать всему капиталистическому миру и его наймитам, что власть Советов беспощадно карает всякого покушающегося нарушить ее мирную работу, Чрезвычайная Пятерка постановляет:

  1. Лиц, перечисленных в предложенном к сему списке, в числе 359 человек, как злостных, активных бандитов – РАССТРЕЛЯТЬ.

Після цього серед людських городів у Базарі були дві занедбані могили, порослі бур’янами. Одна метрів 60, друга – метрів 40. В одній, кажуть, розстріляні, а в другій померлі поранені.

Восени 1991 року житомирські організації УРП, СНУМу та Руху встановили на могилі хрести і таблицю з іменами всіх 359 героїв, вони освячені були 17 листопада в присутності кількох сотень людей – місцевих і приїжджих з усієї України.

Серед полеглих –Іван Дзячківський, дружиною якого, а потім молодою вдовою була Зоя Кушнірук із Небіжки.

Іраїда Майданець, краєзнавець