Біля джерел.

2019-02-22T15:44:59+00:0029.01.2019|Історія|

Археологічні знахідки на території села Скудельничі  в історичному музеї» Витоки» Жидичинського ліцею.

Віки за віками минають, спливають, як хвиля на морі, то зносить пісок в глибину, то знову наносить на берег,- так само і час виробляє: то зітре і сліду не кине того, що колись існувало, то знову розкриє безодню свою і викине давнє минуле людям на диво.

Дніпрова Чайка.

Бринить, хоче прорватися із землі жива  вода.

Біля цих  чистих потоків починалося життя  у рідному краї.

Колись тут  жили перші поселенці. Їх знаряддя праці були примітивними. Вони не знали ще принад мирського життя. Перші люди на нашій землі селилися  на берегах річки Стир  ще у далекому бронзовому віці. Жили вони в урочищі, яке нині зветься Лучка. Виявлені такі поселення археологами   в урочищі Ямки та і в інших місцях Жидичина.

Основними заняттями племен комарівської , тшинецької та черняхівської  культур були землеробство і скотарство, про що свідчить наявність зернотерок, крем’яних серпів та кісток свійських тварин — великої рогатої худоби, свиней, коней, рідше — овець і кіз.

Землеробство вже було підсічним і плужним, що вимагало очищення від лісу значних ділянок землі. Останнє здійснювалось за допомогою крем’яних і бронзових сокир. Населення вело осілий спосіб життя – люди жили в досить великих поселеннях. Відомо, що серед них були перші християни на нашій землі.

Згодом прийшли сюди  умільці – гончарі і утворили поселення Скудельничі. Назва ця походила від слова «скудельник», що означало « гончарний майстер».

Про майстерність скудельників – гончарів свідчать археологічні знахідки. Ними всіяна земля. Сьогодні на цьому місці – вулиця Селищна у Жидичині. Посуд, який вони виготовляли, був здебільшого сірого кольору. Орнамент на ньому – гребінчастий  або косичковий.

Знаходили тут не так давно і колишні гончарні печі округлої форми.

Працювали майстри, виконуючи замовлення князівського двору у Луцьку, а на доказ цього – клейма на денцях посудин  На них  ми бачимо різноманітні зображення, серед них є і солярні знаки.

Біля Скудельнич знаходилося древнє городище із слідами чотирьох бастіонів по кутках. У минулому столітті його досліджував відомий археолог П. Раппопорт. Саме він висловив думку, що це укріплення могло бути пов’язане із древнім  монастирем.

Колись святі обителі мали і оборонне значення, бо часто зазнавали ворожих нападів .

Кажуть люди, що городище з усіх сторін омивалося водою і з’єднувалося підземеллями із Луцьким замком. « Жидичин поставляв воїнів у Луцьку фортецю і при відповідному сигналі древні ратники відбивали ворогів, захищаючи місто» – говорили старожили.

А про заснування монастиря  розповідається у давній легенді. яка передається із уст в уста.

Колись давно, прийшли у волинську землю проповідники віри Христової. Тоді сидів на престолі княжому  затятий язичник і вигнав він місіонерів із міста.

Відійшли мандрівники із Лучеська. На землю опускалися сутінки і вирішили вони відпочити. Побачили гарну місцину біля Стиру,там і поснули. І прийшов до одного із них у сон Святий Миколай. Він промовив: Не журися. Залишайся отут. Зводь церкву на славу Божу, а потім –монастир і слава про нього лунатиме всюди.

Працювали ченці. Будували храм.

У далекому від тих часів  19 сторіччі напише його історію священик Анатолій Малевич. На його думку, слід повірити давнім базиліанським хроністам, які відносили дату заснування монастиря до 935 року. Вони при цьому посилалися на документ, в якому йшла мова про те, що  монастирський настоятель Анак дарує церкві жидичинській книгу ( очевидно, Євангеліє ) із власноручним посвяченням.

Християнство прийшло на Волинь за  святих Рівноапостольних Кирила та Мефодія. Відомо, що межі Празької єпископії проходили по річці Стир. Відомий український історик О. Цинкаловський висловлює припущення, що в ті часи волинська земля і територіально входила у межі Великоморавської держави.

Праця перших жидичинських ченців полягала  не лише у будівництві першого християнського храму на цій землі. Головним їх завданням було нести світло Христове до людей, а справа ця в язичницькому середовищі, коли  у слов’янських державах православна віра ще не набула офіційного визнання, була складною.

Чернець йшов до людей. Лагідно, тихо торкався він найніжніших сердечних струн. Його погляд був наче осяяний із середини. А слова, що звучали із його уст, виходили із чистого джерела  Не були ці води замулені ні забобонами, ні упередженнями. В його руках була Священна книга, а у ній містилися слова, промовлені із вічності у вічність.

Джерельце ховається до пори.

На світі є джерела. Їх багато. Зовсім маленькі, величезні, всякі. Для кожного – різні.  Приходить час, коли вони відкривають людям свої таємниці.

Маємо відшукати свої витоки. Знати, де вони знаходяться. А тоді доземно вклонитися, покаятися у гріхах, напитися, вгамувати жагу.

Вийти на простір. Розправити плечі і стати непохитним навіть перед грозою, бурею, хурделицею, щоб ніщо не могло схилити додолу, пригнути до землі.

Усім серцем повірити Богові і навчитися із цим жити , йти по земному шляху, щоб душі, яка підніметься до небес, не стало соромно і гірко.

 

 Іраїда Майданець, краєзнавець